Відповідальність особистості та безвідповідальність жертви обставин
Часом нам доводиться щось робити вимушено, не за власною волею, а тому що так «треба», тому що ми – бідні нещасні жертви обставин, «раби», які не здатні робити самостійний вибір, не здатні відповідати за себе і своє життя. У такі моменти ми живемо з примусу, під ударами батога, які завдає нам візник долі. Такий вибір ми робимо самі, щоб звинуватити в обставинах свого життя уряд, начальство, батьків, друзів, випадкового перехожого – кого завгодно, тільки б не себе. Так ми ховаємося від «гіркої» правди про себе, як про слабку інфантильну особистість, яка уникає труднощів, і замість того, щоб вирішувати свої проблеми, воліє вдавати з себе жертву обставин, яку по справедливості потрібно пожаліти і винагородити за завдану шкоду.
Позиція жертви – це позиція людини, яка обирає думати, що в неї немає вибору, але є зобов’язання, які зв’язують її по руках і ногах. Будучи жертвою, вона діє не за своїм свідомим вибором, а коли повинна і мусить, коли іншого виходу в неї немає. Жертва не обирає діяти, – їй треба діяти, тому що змушують обставини, тому що життя притиснуло до стінки.
Усі від такої людини чогось хочуть, чекають чогось, усі їй вже давно набридли, тоді як вона – жертва і раб, сама діяти і працювати не хоче, а хоче тільки веселитися і розважатися. І все, що заважає її розвагам, розглядається як одна велика вимушеність, яка змушує вилазити із зони комфорту.
І адже так живуть дуже багато хто, вимушено виповзаючи вранці з багатоквартирних мурашників на плантації численних офісів, заводів, навчальних та ін. закладів, тому що в них «немає вибору», а є тільки примус, з яким людина все своє життя тягне лямку, не розуміючи, що це і був її вибір, продиктований внутрішніми протиріччями.
Весь цей вимучений рабський примус триває з нами доти, доки ми не розуміємо, що самі обрали таке життя. Доти, доки ми не приймаємо відповідальність за себе, за свої переживання і свої рішення, ми залишаємося пасивними жертвами обставин, і закриваємося від усіх можливих змін на краще.
Жертва не вміє діяти. Вона чекає, що все складеться якось саме собою, якось обійдеться, вляжеться й облаштується без її активної участі. Але чомусь чогось справді путнього зазвичай саме собою не трапляється. Чомусь для якихось дійсно благих змін потрібні свідомі зусилля. Різні дива, спадщини та ін. дари долі тут я до уваги не беру. Йдеться про зміни, які ми створюємо самі своїми свідомими рішеннями. Життя не зміниться, поки ми самі не почнемо робити вибір у бік того життя, якого хочемо. Робити свій вибір – страшно, це – відповідальність. Але тільки так можна вибратися зі стану вічного постраждалого, нездатного керувати своїм життям.
Так, бути самостійним і брати відповідальність за свої рішення буває нелегко, це – занадто по-дорослому. Адже куди простіше забутися в звичному болоті, зануритися у звичні турботи, повсякденні розваги, і не висовуватися з акваріума буденності просто тому, що реальність може виявитися занадто реальною порівняно з нашими фантазіями про себе і свої достоїнства.
Ми страшенно прив’язуємося до звичних, порослих мохом, заїжджених стежок, які ми виходили вздовж і впоперек, тому що на них ми можемо почуватися просунутими «юзерами» – царями мізерних кубічних сантиметрів «комфорту». Ми уникаємо відповідальності за своє життя, щоб приховати від себе, ким ми є і чого варті. Ми уникаємо відповідальності за себе і свої переживання, щоб звинуватити інших у власних невдачах, щоб продовжувати тішити самолюбство роздутою самооцінкою, яка розлетілася б на друзки при зіткненні з реальними труднощами.
Так, вкотре все зводиться до самооцінки. Ми всі дуже любимо її завищувати. Хлібом не годуй, дай тільки привід відчути себе крутим і затребуваним. І вже потім, після того як ми перейнялися ілюзією власної величі, нам стає страшно цю ілюзію втрачати. Нам стає страшно робити свідомий вибір, коли цей вибір стикає нас зі справжнім станом справ, коли цей вибір загрожує розбити вщент нашу хибну велич. І от саме в такі моменти ми капітулюємо, рятуємося від реальності втечею, знімаємо із себе відповідальність за свої промахи і стаємо жертвами обставин.
У такій ситуації поганий танцюрист відмовляється визнавати факти і починає філософствувати та раціоналізувати: туфлі тиснуть, партнер по танцю – криволапий, сьогодні він не виспався, підлога слизька, заздрісники завадили тощо. Людина просто відмовляється визнавати те, що відбувається. Підміняючи факти вигаданою нісенітницею, поганий танцюрист намагається довести собі й іншим, що насправді він просунутий і затребуваний. Він намагається зберегти свою завищену самооцінку недоторканою, тому що йому простіше дратуватися, закриваючись від фактів, ніж прийняти істину, яка загрожує приниженням хибної величі та руйнуванням ілюзій.
Аматор не винен у поганій якості своєї роботи, адже насправді він – «майстер», як він сам вважає. Просто сьогодні він виявився жертвою якоїсь випадковості. Щось йому завадило, щось із ним трапилося, підштовхнуло, заплутало, збило зі шляху, поставило перед ним перешкоду, і він опинився в «безвихідному» становищі. Саме так людина відмовляється брати на себе відповідальність за своє життя і вигадує для себе якусь зручну брехню, щоб приписати свої невдачі зовнішнім обставинам.
І вся біда в тому, що людина в цю брехню й сама починає вірити. Але підспудно вона знає правду, якої до жаху боїться. І щоб ця правда не розкрилася, вона занурюється у світ уяви, де вона сама – доросла і просунута, а в усіх її проблемах винен хтось інший. Саме так ми уникаємо відповідальності за своє життя, залишаючись вічними дітьми – у найгіршому сенсі цього слова.
Для такого самообману підійде будь-яке більш-менш раціональне пояснення, на яке сама людина повірить. Вона створює внутрішній розкол, щоб зберегти ілюзію власної величі, закритися від болючої правди, і зупинитися в розвитку. Несвідомо розуміючи, де і як вона себе обманює, на поверхні свідомості людина продовжує брехати собі й іншим. І вона готова «задушити» будь-кого, хто на цей самообман їй натякне. Вона готова з піною біля рота доводити, що все саме так, як вона зуміла сама собі навіяти.
Саме так ми уникаємо душевного дорослішання і самостійності, залишаючись слабкими жертвами, які пасивно течуть за течією життя. Будь-які значні зміни ставлять під загрозу роздуту самооцінку, тому що зіштовхують людину з реальністю, яка руйнує фундамент фортеці брехні про себе і свої достоїнства. Пригнічена істина, схована за хибною величчю, створює неврози.
Все, що потрібно для розв’язання внутрішнього конфлікту, – це визнати правду про себе, визнати, що ти є тим, хто ти є – ні більше, ні менше. І тільки тоді відкривається шлях для справжнього душевного дорослішання.