Страх помилок, страх майбутнього
Усі ми думаємо про майбутнє, намагаємося його зрозуміти і визначити, ніби заглядаємо у справжнє потойбічне вікно з тривогою і надією. Живемо із затаєним питанням на вустах «Що далі? Чи веде мій шлях до успіху?». Ніхто відповіді не знає, але всі сподіваються і вірять. Це і є наші психічні опори – очікування і передчуття, персональні внутрішні танці з бубном над чашею долі. І щоразу, коли «прикмети» сходяться, трапляється «знамення», і розум заповнюється передбаченнями. От людина щось виграла, прилюдно блиснула, зробила все без запинки – і в душі радість, розуму ввижається вдале, світле майбутнє. А варто припуститися помилки, спіткнутися, програти – і прикмети з таким самим реалізмом малюють майбутню невдачливість.
Ми, вочевидь, просто не вміємо жити без майбутнього, не вміємо розуміти, що зовсім-зовсім його не знаємо. І тому, щоб захиститися від лячної невідомості, навчені «магічному» мистецтву передбачення своєї долі за прикметами, які всюди виловлюємо і стикуємо в узор майбутнього.
Навіть похмурі передбачення про майбутню невдачу нам приймати набагато простіше, ніж тотальну невідомість наступної миті. Тому непередбачуваність завтрашнього дня ми завішуємо прогнозами, в які від щирого серця віримо. Приблизно в кожного в голові – армада критеріїв, за якими розум визначає, яку картину про майбутнє життя йому для себе інсценувати.
Процес ворожіння здійснюється за допомогою віртуального ідола – еталона «правильності», з яким розум зіставляє своє життя. Якщо порівняння не на користь життя, то передбачення похмурі. Такі розбіжності з ідолом розум називає помилками і невдачами.
Ми не знаємо ні себе, ні свого майбутнього, у собі не впевнені, зате на всі сто впевнені в критеріях якоїсь абстрактної «правильності», якій треба відповідати. «Треба», інакше прикмети складуться в таку послідовність, коли розум знову повірить у темне майбутнє. А вірить він міцно, безумовно і «свято».
Тому, навіть логічно розуміючи всю ірраціональність цієї віри, ми все одно передчуваємо біль невиправданих сподівань – і боїмося. А тому намагаємося обирати й виправдовувати таку послідовність дій, яка вбереже від «помилок» – однієї з найжахливіших «прикмет». Інакше вбудований у розум кінотеатр знову покаже жахастик.
Ми боїмося помилок, тому що підсвідомо знаємо, у що віритимемо після їх скоєння, коли розум створить свій черговий трагічний шедевр «про себе і життя».
Тому, щоб не почуватися пересічним профаном, не вчитися і не помилятися, ніхто не поспішає вилазити із зони комфорту. Там можна спокійно собі на радість грати роль втомленого, який пізнав життя кухонного мислителя. Головне – не висовуватися. А потім комфорт «чомусь» стає задушливою темницею з власних страхів.
Так відбувається, коли сфера бажаного здається закритою і чужою, тому що звідти не надходить схвальних запрошень. Розум, який сповідує віру в «правильне», знає: варто зазнати невдачі – і опинишся безглуздим і смішним невдахою, будуть показувати пальцем і глузливо осуджувати, мовляв, «Куди це ти преш, нікчемо?».
Страх помилок вбиває бажання і позбавляє сил, заводячи в депресивну апатію. Цей синдром вивченої безпорадності під назвою «Все одно нічого не вийде» – драматична творчість, якою розум сам себе розігрує.
Ми невиправдано сильно боїмося помилок і невдач, тому що вони вмикають холості оберти розумового пробуксовування в ідеях про власну помилковість і невдачливість. Успіхи й помилки – це ті самі прикмети, за якими навчений неврозам розум визначає свою долю. Він ніби нашіптує собі: «Помиляються тільки невдахи».
Тут хочу ще раз підкреслити – ми не знаємо свого майбутнього. Зовсім-зовсім. Ми саме ворожимо. І окремі свої прогнози, чиї прикмети складно зійшлися, приймаємо за істину, яка втілюється в нашій надії і безнадії.
Поки самооцінка і картина майбутнього залежать від окремих успіхів і помилок, вони коливаються, як біржовий тренд у кризовій економіці. І навіть коли его від успіхів розпухає до велетенських габаритів, діяти все одно страшно, тому що кожен крок загрожує провалом, який має на увазі особистий кінець світу.
Але, якщо відкинути забобони і поглянути на те, що відбувається, неупереджено, досить легко зрозуміти, що жодного розвитку в житті без помилок не буває. Ми називаємо їх невдачами, опускаємо руки, боїмося їх, як прокляття, коли насправді саме помилки дають найсоковитіші плоди особистого розвитку на життєвому шляху. Робити помилки – це не просто нормально, а так само природно, як і все в природі.
Найцінніший досвід походить не від безживних теорій, а від реальної практики. Помилки і є той самий реальний досвід, який з усією наочною ясністю прямо вказує, чому конкретно тут і зараз доцільно приділити більше уваги, щоб діяти ефективніше. Помилки – це гідна плата за урок, який вони ж підносять.
І якби якимось чином вдалося не брати до уваги почуття, то особиста шкода від переважної частини «помилок» прагнула б до нуля. Усі наші проблеми, по суті, зводяться до того, як ми їх проживаємо, які картини домальовує розум, захоплюючись і жахаючись власними творіннями. Тому те, що ми називаємо помилками, – суцільна умовність – різниця між реальністю і вигаданим ідеалом.
Навіть власну кончину назвати помилкою можна дуже умовно. Особистий кінець світу, судячи з чуток, неминучий для кожного. У природі все минуще. Інакше і політ осипаючогося осіннього листя довелося б назвати гріхопадінням.
А в повсякденних помилках немає жодної остаточної поразки, є лише безперервне навчання, неможливе без помилок. Усі прорахунки й невдачі – не ознака непроглядної тупості і не симптом невдачливості, а природний наслідок здобуття нового досвіду в конкретній вузькій сфері.
По суті помилки означають, що завдання виявилося складнішим, ніж здавалося спочатку, а тому допущені прорахунки закономірні і дозволяють розглянути ситуацію глибше й реалістичніше.
І якщо поглянути на життя ширше, то значна частина тих самих особистих прорахунків обертається удачею. У цьому сенсі найбільші помилки – це вимога від себе бездоганної безпомилковості і ухиляння від розвитку зі страху помилитися.
Ми можемо думати про майбутнє, передчуваючи реалізацію планів. Але навіть повторювані прорахунки і невдачі – не причина опускати руки і валитися з ніг, а лише привід накопичувати отриманий досвід.